Британська газета The Times опублікувала розповідь підлітка з окупованого Мелітополя про те, як він потрапив у російський полон, кого бачив у катівнях і що йому довелося пережити.
Історія 16-річного Владислава Буряка — одна з багатьох, що підтверджують системний характер викрадень і знущань над українськими громадянами у перші місяці окупації.
Владислава було викрадено 8 квітня 2022 року на блокпості у Василівці, коли він їхав евакуаційною автоколоною з Мелітополя до Запоріжжя. Його витягли з машини «під дулами автоматів», забрали телефон і перевірили документи. Уже тоді, пише видання, російські солдати за базою визначили, що він — син голови Запорізької районної адміністрації Олега Буряка. Після цього хлопця утримували в полоні.
Перше приміщення, де опинився Влад, — тісна камера «три на два метри», у якій одночасно перебувало понад тридцять осіб. Підліток розповідає, що хоча його самого не піддавали тортурам у звичному розумінні цього слова, він був змушений прибирати катівні після того, як у них мучили інших.
«Вони змушували мене відмивати камери після катувань», — сказав Влад в одному з інтерв’ю.
У цій самій камері він бачив людей, «яких так побили, що їх неможливо було впізнати», і тих, хто «висів під стелею з відром крові під ним».
Владислав детально згадував і про людей, з якими ділив катівні:
«Один із співкамерників наклав на себе руки після двох діб знущань», — цитують слова підлітка.
Він описує, як бачив, що до полонених застосовували електричний струм, і як деякі не витримували й намагалися покінчити з життям. Ці свідчення збігаються з численними повідомленнями правозахисників про систематичне застосування катувань до українських затриманих.
Через три місяці після викрадення — у липні 2022 року — Владислава перевезли до Запоріжжя, де він уперше зустрівся з батьком. Раніше РІА «Південь» повідомляло, що звільнення хлопця відбулося завдяки активній роботі правозахисників, міжнародній увазі та тиску у ЗМІ.
Зараз Владислав — уже дорослий молодий чоловік. Йому 20 років, він живе у Великій Британії з мамою та сестрою, активно дає інтерв’ю й бере участь у міжнародних майданчиках. На Глобальному саміті миру він розповів свою історію як підтвердження злочинів російських окупантів і поділився планами на майбутнє.
«Моя мета — стати дипломатом. Моя місія — створити єдину систему, яка гарантуватиме безпеку дітей усього світу», — сказав він аудиторії.
За його словами, він мріє про механізм, який захищатиме дітей від викрадень і насильства, і сподівається, що міжнародна спільнота допоможе завершити війну та повернути всіх викрадених дітей.
В інтерв’ю Влад визнає: найважчим було «не показати емоцій» у перші дні, коли здавалося, що потрібно просто вижити.
«Моя невелика перемога полягала в тому, що я не зламався», — цитує його The Times.
Тепер він використовує свою історію як інструмент для мобілізації міжнародної уваги та як мотивацію для майбутньої професійної діяльності у сфері дипломатії та захисту прав дітей.
Паралельно з історією Влада в матеріалі The Times згадана й інша жертва — дівчина з Нової Каховки, Валерія Сидорова. Вона розповідає, як школярів зібрали на площі, посадили в автобуси та вивезли «на два тижні до Криму», де підлітків утримували під наглядом озброєної охорони та камер. Валерія повідомляє, що в таборі дітей примушували виконувати ритуали й карали за використання української мови; у серпні 2023 року їй вдалося втекти. Її історія є підтвердженням масштабності практики насильницьких переміщень і депортацій.
Історія підлітків із окупованих територій — приклад того, як особиста трагедія може стати гучним свідченням системних злочинів і каталізатором міжнародної мобілізації. Це також підкреслює необхідність зміцнення механізмів захисту дітей, координації дій правозахисних організацій і державних інституцій, а також продовження зусиль із повернення всіх, хто опинився в полоні або був насильницьки вивезений із українських територій.
