У центрі Запоріжжя щоп’ятниці роздають безкоштовні обіди для тих, хто виживає замість того, щоб жити. Серед них багато внутрішньо переміщених осіб. Є й ті, хто виїхав з Мелітополя. 

О 16:00 біля скромного столу на вулиці збираються люди з абсолютно різними долями, але з однією спільною бідою - відсутністю елементарного: їжі, тепла, підтримки. Хтось втратив дім через війну. Хтось - здоров’я. А хтось просто не може дотягнути до пенсії, купуючи ліки замість обіду.

Це не благодійний піар і не одноразова акція - це проект Caring Hands («Заботливі руки») від місії «Євразія», який уже роками годує тих, хто опинився за межею.
Але що саме подають до столу? Чому черга за борщем - іноді єдиний шанс не померти з голоду? І які долі ховаються за скромними пластиковими тарілками?

Щоп’ятниці – шанс не залишитись голодним

Проєкт Caring Hands («Турботливі руки») світової місії «Євразія» вже дев’ятий рік поспіль безкоштовно роздає гарячі обіди всім, хто цього потребує: людям похилого віку, внутрішньо переміщеним особам, малозабезпеченим та безхатченкам.

Ідея виникла ще задовго до повномасштабного вторгнення. Тоді, як розповідає волонтерка Ірина, стало очевидно: багатьом літнім людям елементарно не вистачає коштів на їжу.

«Ми організували ці гарячі обіди, щоб люди могли не просто поїсти – а щоб вони вижили, – каже Ірина. – Ситуація стала ще важчою за останні три з половиною роки, коли до Запоріжжя приїхали сотні тисяч переселенців. Багато хто з них не може дозволити собі повноцінного харчування».

Щотижня волонтери готують і роздають їжу близько двом сотням людей. І їхня кількість зростає з кожним місяцем через евакуацію з прифронтових населених пунктах Запорізького регіону. Годують усіх без винятку – не питаючи про довідки, доходи чи минуле. У черзі стоять люди з різними історіями, але з однаковою потребою – вижити.

«Я схудла на двадцять кілограмів»: історія пані Катерини

У черзі ми зустрічаємо 86-річну Катерину. Колись пенсіонерка працювала старшим техніком-інженером. Тепер ледве ходить через проблеми зі здоров’ям та просить милостиню на вулиці. Її пенсії  не вистачає на ліки, оплату квартири та навіть харчування. Катерина каже: через все це схудла на 20 кілограмів. 

«Зараз тут поїм і піду під АТБ просити милостиню. Я тепер у сухомятку живу… Спасибі Богу і добрим людям, що почали тут годувати. Таке все смачне. Я навіть коли жила сама, так смачно не готувала», – каже жінка, стискаючи в руках пластикову тарілку з борщем і кашею. «До війни я важила 62 кілограми, тепер – 42. Пенсія – три тисячі гривень. А що це за життя? Ліки, квартира, їжа – нічого не вистачає».

Катерина живе сама. Її син на фронті, а здоров’я жінки з кожним днем погіршується. Рак, серцеві проблеми, старі травми – список діагнозів довгий. 

«Я одна залишилась – дитя війни 1939 року. А сина забрали на війну зараз. Прийшли вночі міліція, і забрали. Оставили мене негодну, онкохвору одну. У мене рак груді у 37 років був – відрізали. Грижа, геморой, така негодна стала».

Розповідаючи про свою долю, жінка через слово хапає повітря та ледве стоїть. Але попри все вона знаходить сили прийти сюди щоп’ятниці, бо це часто єдина гаряча страва за тиждень.

«Мій дім розстріляли з танка»: переселенець Юрій про втрату і надію

 

76-річний Юрій (ім’я змінено з міркувань безпеки) колись мав затишний дім у Пологах. Він працював медтехніком у місцевій лікарні, виховував дітей, будував двоповерховий будинок. Але війна перекреслила все.

«Дім згорів. Коли місто окупували, я дітей та жінку відправив, а сам залишився – думав, ще поспостерігаю. Окупанти хотіли у дім зайти, ну я їх нехорошим словом обізвав, і показав куди їм піти…  Танки розвернулись на мосту і почали мій дім розстрілювати. Зразу ж. От бачите, нога в мене... Я зайшов тільки в спальню, і привалило. Трошки не повезло».

Ця історія – пряме свідчення військового злочину, де за відмову пустити до хати – літній чоловік отримав прямий обстріл із танка, дивом залишившись живим. Його дім, як і будинок його сусідів, тепер лише руїна.

«Дім розбитий стоїть, ну вони зайняли пристройку все одно. А сусіднє село отак танками зрівняли. Кладовище. Нема навіть сліду. Як переоране поле і все».

Юрій евакуювався до Запоріжжя через 6 місяців окупації у 2022 року. Зараз проживає у шелтері на базі гуртожитку ЗНТУ. Але ворог наздогнав його і тут. Російська ракета частково зруйнувала і це житло. Зараз найбільший виклик для пенсіонера – хворе серце та нестача грошей на життя. 

«Тут стою у черзі за їжею, вперше прийшов, друзі сказали, що годують… Бо на три тисячі виплат ВПО і за гуртожиття платити, і їсти купити, і на ліки. Ну ви поняли».

У чоловіка серцева хвороба, йому потрібен кардіостимулятор, але отримати його стало майже неможливо.

«У мене запас батареї – ще чотири місяці. А далі – хто знає. Америка припинила постачати кардіостимулятори. Ми стоїмо в черзі й не знаємо, чи дочекаємось. Але я сподіваюся на Бога», – говорить Юрій.

Тарілка гарячого супу для нього – не лише їжа. Це знак, що він не сам. Що хтось про нього пам’ятає. Що навіть після втрати дому, здоров’я й минулого – життя триває.

«Суп, плов і печиво»: дрібна радість для пенсіонерки Лідії

Для 72-річної Лідії Павлівни гарячий обід у центрі міста – не просто можливість поїсти. Це подія, на яку вона чекає тиждень.

«Минулого разу був такий смачний суп! Суп, плов, салат, компот і ще печивко. Я вважаю, що це добре. Раз на тиждень можна прийти, не треба готувати», – усміхається жінка.

Вона дізналася про ініціативу від сусідок – «сарафанне радіо» тут працює краще за будь-яку рекламу. Для багатьох таких, як Лідія, безкоштовна їдальня – це не лише про їжу. Це про спілкування, підтримку, про відчуття спільноти, якого так бракує людям похилого віку.

«Ми приходимо компанією – з церкви, з сусідами. Тут можна поговорити, поділитися новинами. І головне – не бути наодинці зі своїми проблемами».

«Ми тут не просто годуємо – ми лікуємо душі»

За всім цим стоять волонтери – служителі церков з різних конфесій. Вони об’єдналися заради спільної мети – допомагати людям. Серед них – Ігор, пастор однієї з протестантських церков і постійний учасник команди Caring Hands.

«Це не просто про їжу. Це про служіння. Ми віримо, що Бог покликав нас допомагати – не лише тілу, а й душі. Іноді людям достатньо просто вислухати їх. Інколи ми молимось разом, шукаємо вихід із найважчих ситуацій», – каже він.

Команда волонтерів – це близько десяти людей. Вони самі готують страви, розливають суп, роздають хліб. 

Серед тих, хто приходить, – і глухонімі люди, які не можуть попросити словами, але завжди знають, що тут на них чекають. Є й ті, хто приходить роками – деякі вже допомагають волонтерам носити каструлі та накривати столи.

«Ми стали друзями. Ми знаємо їхні історії, їхні болі. І разом – долаємо це життя», – каже Ігор.

Ці гарячі обіди – це про людську гідність, про підтримку, про те, що навіть у найтемніші часи є місце для добра. Тут ніхто не питає, звідки ти, що сталося з твоїм життям чи чому ти опинився в черзі. Тут просто годують – з турботою, любов’ю й вірою в те, що кожен заслуговує на тепло.

Якщо ви або ваші знайомі потребують допомоги, волонтери місії «Євразія» чекають на вас щоп’ятниці о 16:00 за адресою: Університетська, 38. І, можливо, саме там тарілка гарячого борщу стане першим кроком до того, щоб повірити: навіть після всіх втрат життя триває.