
Отець Олександр Богомаз, колишній настоятель парафії в окупованому Мелітополі, сьогодні продовжує служіння в Запоріжжі та регулярно відвідує українських військових на передовій.
Після вторгнення він дев'ять місяців залишався в місті, незважаючи на погрози, обшуки і тиск. Окупанти допитували його шість разів, вимагали розкрити таємницю сповіді і звинувачували в допомозі партизанам. Після чого він був змушений покинути місто, але не залишив свою паству. Тепер його храм Святого рівноапостольного Володимира Великого став не тільки духовним центром для віруючих, а й місцем підтримки захисників України. Детальніше в сюжеті «Справжнє».
«Військові – категорія, яка найбільше страждає»
Священик згадує складні моменти з бійцями: «Мене матюкали, мало не били, а потім ми пили каву, і хлопці сповідалися. Я завжди в одязі священика, щоб це було видно. Іноді сприймають як подразник, але я кажу: «Ви захищаєте не тільки людей і землю, а й церкву»».
Отець Олександр зізнається, що майже завжди після розмови ставлення змінюється. Один військовий сказав:
«Ви – це той імпульс на кардіограмі. А тепер подумайте, що буде, якщо цього імпульсу не стане».
Про незвичайні випадки на фронті:
«Психологи попросили приїхати в підрозділ у селі під окупацією. Спочатку мене лаяли, що я прийшов «відспівувати майбутніх двохсотих». Хлопці недавно відійшли з позиції, один стікав кров'ю. Я просто був поруч, мовчав і говорив. Потім зробив загальне відпущення гріхів і причастив бійців. Ситуація повністю змінилася».
Життя під окупацією і зростання української ідентичності
Про мову і сприйняття української культури в Мелітополі він каже: «До 2014 року бути українцем у Мелітополі було непопулярним. Говорити українською в побуті теж було непросто. Одягнувши вишиванку, можна було почути десь схвалення, а десь образи. Але «російська весна», яка, слава Богу, не вдалася, змінила місто. З 2014 року почався новий відлік в його історії».
Священик згадує, як після початку повномасштабного вторгнення в окупованому Мелітополі люди почали говорити українською і приходити в його парафію, незважаючи на небезпеку: На думку отця Олександра, війна змінила погляди людей: «Багато хто після початку повномасштабної війни та окупації приходили до парафії і говорили: «Ми в шоці, що відбувається?» Одна людина, яка все життя працювала з росіянами і говорила російською, після початку війни почала говорити українською і ходити до церкви. Це було не рідкість, приходили навіть сім'ями. І це вже було в окупації, де говорити українською іноді було небезпечно».
Він згадує випадок вінчання в окупації: «21 вересня 2022 року я вінчав пару близько 55 років. Вони все життя прожили невінчаними і хотіли сповідатися, але згідно з канонами це було неможливо. Тому вирішили повінчатися. Це було свято для парафії, особливо на тлі війни. Ми влаштували невелике застілля, співали українські пісні».
Ставлення Московського патріархату
«Вони завжди були зневажливими. Наприклад, у нас була міжконфесійна рада, яка об'єднувала представників різних конфесій. До неї входив священик УПЦ МП. У 2021 році він запросив нас на конференцію в мелітопольській бібліотеці. З ради ніхто не пішов, а я вирішив подивитися. Мені навіть не дали місце, де сісти – довелося стояти в кутку. Потім на мене накричали, що я зайняв місце для паркування одного з «мажорних» батюшок, хоча воно не було підписане», – згадує отець Олександр.
«Наша міжконфесійна рада намагалася спілкуватися з ними, а у відповідь – зневага і лицемірство», – додає він.
Отець Олександр переконаний, що церква не повинна ставати інструментом влади:
«Як тільки церква починає займатися політикою, у неї з'являються свої інтереси. Вона повинна бути голосом совісті, а не інструментом».
Про своє покликання
Сьогодні отець Олександр служить у храмі Святого рівноапостольного Володимира Великого в Запоріжжі і їздить у прифронтові райони. Він зізнається, що розмови з військовими нерідко бувають важкими: люди діляться страхами, сумнівами і болем.
«Я намагаюся весь вільний час присвятити військовим. Я не штатний капелан, але буваю там, де про капеланів навіть не чули. Бачу у багатьох наших захисників втому, але й прагнення за щось зачепитися. Вони потребують особливої уваги», – розповідає отець Олександр.
«Бути священиком в цей час – означає вміти тримати удар і приймати біль людей, віддаючи його Богу».