Багатодітна родина Данільових із Мелітополя — це п’ятеро дітей, чоловік з дружиною, собака, кішка. А ще втрачений дім, вкрадене підприємство та величезне серце, яке досі болить за рідне місто. Вони виїжджали під вибухи мостів за спиною, рятуючи найцінніше — одне одного.
Про окупацію, вкрадене житло, виїзд під автоматами та адаптацію на новому місці в Запоріжжі, родина розповіла в ексклюзивному інтерв'ю
Ми зустрілись у Мелітопольському відкритому просторі допомоги “Саме тут”, де багатодітній сім’ї з 2022 року надають допомогу. Мати великої родини – Наталя Данільова, знайомить нас з членами родини. Старшій доньці Дар’ї – 17 років. Вона вчиться у Мелітопольському Таврійському державному агротехнологічному університеті на геодезиста. Мирону, середньому сину, 14 років:
«Він у нас спортсмен. Як і старша донька-волейболістка. За її прикладом, навчається у спортивному запорізькому ліцею, і там же живе. Нещодавно взяв перше місце з боксу на обласних змаганнях. Маленький чемпіон», — пишається мама.
На фото Мірон, 14 років та Дар'я, 17 років на випускному дівчини. Фото надане Наталею Данільовою
На зустріч з журналістами Наталя прийшла з чоловіком Сергієм та найменшими дітьми: двійнятами Левом та Лукою. Та 7-річною іменинницею Олександрою.
«Нас всього сім. І з дітьми не можна сумувати. У тебе й не вийде: тільки хочеться опустити руки, як хтось щось утне, і вже не можеш стримати сміху».
На фото Олександра, 7 років, Лев та Лука, 3 роки.
Життя до тріщини
До повномасштабної війни багатодітна родина жила заможно: будинок, власний бізнес та кінь. Мати Наталя оцінює рівень життя до окупації, як “вище середнього”.
«Мій чоловік був підприємцем. Ми мали фірму з важкою технікою — екскаватори, камази. Працювали з бюджетом, по Мелітополю багато наших проєктів залишилось. Він підприємець, інженер за освітою. Я за освітою перекладачка», — згадує Наталя.
Окрім цього родина підприємців мала власне господарство: козину ферма, віслюка, коня та навіть страуса. Наталя з дитинства займалась кінним спортом та мала власного улюбленця Красунчика, якого вигодувала з пляшечки. Розповідає, що її ідеальний день починався з того, що діти розходилися на навчання, а вона сідала на коня та їхала в поля.
На фото багатодітна мати Наталя з донькою Олександрою катаються на коні. Фото надане Наталею Данільовою
Зараз будинок родини стоїть порожній. Підприємство — паралізоване. Квартиру, де Наталя виросла, відібрали:
«Сусіди кажуть, там тепер живе капітан ФСБ з жінкою. Це квартира мого дитинства, я там виросла. Мене аж здригає. Болить. Дуже болить. Підприємство стоїть, зараз вони хочуть позабирати землю. Не знаю, що буде з технікою, бо ми, коли виїжджали, зламали її трошки.
Все, що будували — тепер або стоїть, або не наше. Але я вірю, що все повернеться. Бумеранг існує. Людям по-людському, а нехорошим — як заслужили».
День, коли все обвалилося
24 лютого 2022 року поділило їхнє життя на «до» і «після». Перші дні вторгнення Наталя згадує, як у тумані:
«Ми не розуміли до кінця що відбувається. Чоловік навіть пішов на роботу, я займалась звичними справами. Тільки після обіду зрозуміла — коїться щось страшне. Почали будувати план втечі».
Семимісячні Лев та Лука за тиждень до повномаштабного вторгнення. Фото надане Наталею Данільовою
Молодшим двійнятам Леву та Луці на той момент було лише кілька місяців. Магазини розграбовані, заправки зачинені, дефіцит базових продуктів та пального, не говорячи вже про памперси та дитяче харчування.
«Усе видавали по одній пачці в руки. І ми почали збирати дитячі речі, солярку, щоб виїхати. Я й не думала, що ми їдемо надовго. Тому взяли небагато, більше дитячі іграшки, та в тому, у чому були, виїхали. Думала — два тижні пересидимо і повернемось. Але ми виїхали 1 березня 2022 року. І досі не повернулись».
П’ятеро дітей, собака, кішка і зболене серце — все це помістилося у машину, коли родина Данільових виїжджала з окупованого Мелітополя. На вікнах написали російською “Дети”, але росіяни на це не зважали:
«Виїжджали дуже рано під автоматами. Комендантської як такої не було, але окупанти вже гуляли по вулицях і кожен наставляв на машину автомат. Їхали об’їздними шляхом через коло з Маріуполя. Як згадаю страх: мости вибухали прямо за нами».
Наталя розповідає, що діти були замалі, щоб запам’ятати те жахіття. Але вона назавжди запам’ятає як на одному з блокпостів оккупант попросив привезти свічки та перчатки, коли “родина буде повертатись”.
«Ми змінили п’ять дахів»
Плану повертатись в окупацію – не було, насправді родина їхала далі, і далі. Після короткого перебування у Кривому Розі та Рівному Данільові поїхали до Чехії, потім до Німеччини. Там наметові табори для біженців та умовний спокій, але мелітопольці не змогли прижитись.
«Діти кожного дня говорили: “Мамо, ми хочемо в Україну”. Ми прожили півроку в Чехії, півтора в Німеччині. А у квітні минулого року повернулись в Україну, в Запоріжжя. Бо серце тут. Бо Мелітополь поруч».
Життя «на валізах» стало для родини звичним – вони змінили більше 5 “дахів”. Наталя розповідає, що діти тепер легко розстаються з речами та іграшками.
«Мабуть, п’ять разів переїжджали. А може, й більше. У Німеччині нас кидало по таборах. Це складно, особливо з дітьми. Дуже багато дитячих речей. Ти десь якийсь період часу живеш, щось в тебе з'являється. І вже трошки шкода лишати, бо і так все лишили вдома».
Нове життя на орендованій дачі
У Запоріжжі сім’я оселилася на дачі у Широківській громаді, яку орендують у родичів.
Наталя розповідає, трьохповерховий будинок спершу не був адаптований до постійного проживання у ньому. Власним коштом родина зробила ремонт: утеплили частину вікон, полагодили дах, зробили санвузел.
«Ми не шукали зйомне житло, бо розуміли, що це дуже проблемно з дітьми та тваринками. З самого початку, як їхали сюди, домовились з родичами, що зробимо на дачі ремонти, будемо там жити, знімати. Зараз найбільше потреба, дійсно, у власному житлі. Бо дуже важко, коли це не твоє. Взагалі хочеться додому», — говорить Наталя.
Наталя проводить екскурсію, вибачаюсь за безлад – ремонт ще триває. Розповідає, що проблем на дачі залишається чимало:
вода качається лише півроку, питну купують постійно;
відсутність центрального опалення/газу, топлять дровами;
дах потребує утеплення – мансардний поверх, де сплять діти, промерзає взимку;
частина вікон не замінена, а просто закрита пластиковою плівкою;
у помешканні не вистачає шаф, місця для одягу, особливо в холодний сезон.
Проте багатодітна мама переконана – це найкращий варіант для її дітей. Великий двір дачі дозволяє дітям гратись і розвиватись: на території є батут, сезонний басейн, затишний куточок з гойдалками, свій міні-город і багато простору для ігор на свіжому повітрі.
Це просторе подвір’я з садком, городом і літнім басейном стало тимчасовою, але важливою гаванню.
«Ми знали, куди їдемо. Знали, що буде важко, що треба буде робити ремонт і все відбудовувати, але це наш вибір — заради дітей, заради України», — пояснює Наталя.
На задньому подвір’ї стоїть “дім на колесах”, привезений з Німеччини – відголосок життя у переїздах. Зараз діти, використовують його як штаб. Бавляться всередині, вибігаючи у садок, хапають ягоди. Тут – за сотню кілометрів від дому, росте мелітопольська черешня.
Старші діти з задоволенням допомагають меншим, а найменші — двійнята Лев і Лука — в захваті від домашніх тварин та перепілок.
«Я не можу жити без господарства. Воно мене тримає. Це моє. Коли щось росте або народжується — ніби і ти ростеш знову», — ділиться Наталя.
Власне господарство: від мрії до реалізації
Родина знову завела господарство, цього разу — міні-ферму куріпок. У цьому допоміг грант від благодійного фонду «Карітас Запоріжжя», завдяки якому вдалося закупити інкубатори, клітки, корм та необхідне обладнання. Це був, як Наталя каже, справжній “промінь надії”.
«Все дуже дороге — абсолютно все. А отак взяти і відірвати від своїх дітей якусь суму на свої “хотелки”: на те, що наче як і треба, але можна обійтись. Неможливо. А тут — дали грант, і ти ні в кого не винен. Тільки працюй. Тільки дій», — розповідає вона.
Сьогодні в родини вже є перші виводки пташенят, 68 куріпок, інкубатор, брудер. І мрія — годувати дітей своїм м’ясом та яйцями, а в перспективі розводити птаху на продаж.
Потреба та допомога
Наталя, розповідає саме з землі та господарства родина харчується, адже роботу у Запоріжжі поки так і не вдалось знайти.
«Ну якщо порівнювати наше життя до повномасштабного у Мелітополі і зараз – це небо і земля. Раніше було все, зараз не дуже.
Зараз я у активному пошуку роботи. Дуже допомогло те, що мелітопольський садочок, куди ходять молодші Лев і Лука почав працювати з 7.30 до 17.30. Раніше був тільки наполовину дня, і я просто б не знайшла таку роботу, щоб встигати по господарству та з ними. А зараз є можливість, то шукаємо».
Допомога від Мелітопольського центру «Саме тут» стала для Наталії та її родини справжнім порятунком. У ситуації, коли родина живе лише на державні виплати, будь-яка підтримка — на вагу золота.
Особливо складно багатодітним: старші діти потребують навчання, молодші — догляду, а часу й можливостей на працевлаштування батьків майже немає. Всього до центру “Саме тут” у Запоріжжі з початку повномасштабного вторгнення за допомогою звернулось 260 багатодітних родин.
«Коли ми приїхали у Запоріжжя, одразу пішли у центр. Першого, кого побачили: директор спортивної школи Мелітополя. Тут дуже багато знайомих облич, це як маленька сім'я. Тут всі такі приємні, дуже класні люди. І тут все зв’язано воєдино: і школи, садочки, взагалі все. Коли я не могла зробити справки для дітей війни, всі допомагали».
Наталя розповідає: були моменти, коли саме підтримка центру допомогла не зламатись. В “Саме тут” сім’я отримує гуманітарну допомогу, а діти відвідують заходи.
«Он курточка на Саші, це з центру. Ми як приїхали, нас взагалі всіх тут обули, одягли. Одразу запитали розміри, мірки. І на всю родину надали одяг.
Ми вдячні і за мелітопольську школу, і садочок, куди ходять Саша, Лука та Лев. І за мелітопольський ЦНАП – через нього ми з чоловіком дізнались про програму ваучер на освіту».
Ваучер на нове життя
Поки чоловік Сергій перебуває на обліку в центрі зайнятості, Наталя за державний кошт навчається на кондитера в Запорізькому коледжі туризму — за ваучерною програмою, яку отримала через службу зайнятості.
«Я давно хотіла навчитись на кондитера. Це була мрія. А тут — така можливість безкоштовно. Чому б ні? Навчання закінчу в вересні. Побачимо, що буде далі. Можливо, колись відкрию кав’ярню зі своїми піріжками вже у вільному Мелітополі», — мрійливо каже Наталя.
Чоловік Наталі Сергій також вступив за ваучерною програмою – у мелітопольський ТДАТУ на магістратуру та хоче перекваліфікуватись зі своєї професії інженера.
Програма ваучера — це безкоштовна профпідготовка для дорослих, які хочуть здобути нову професію. Наталя обрала саме ту, до якої «душа лежить». Поки можливості працювати повноцінно немає, але перспективу родина бачить саме у власній справі.
Місто, яке болить: “Через сто хвилин я вдома”
Наталя розповідає, що діти потроху адаптуються у Запоріжжі. Але туга за рідним містом все одно залишається. Зараз про Мелітополь Наталя говорить крізь сльози.
«Не треба про Мелітополь. Бо почну плакати. Це біль, який не подолати. Місто асоціюється з домом, з черешнею, з медом… Батьками. Я не зможу там жити, поки там ці “господарі”. Коли його звільнять — я поїду туди в ту ж мить. Через сто хвилин я вже буду вдома, — каже Наталя. — Але поки — тут. Бо інакше не можна».
Вона сподівається, що колись її діти знову бігатимуть у дворі свого дому, а вона знову осідлає коня і поїде в поля — не тікати, а просто жити.
Життя Наталії Данілової розділилося на «до» і «після». Але вона не дозволяє цьому «після» зламати її.
«Ми не здаємось. Ми живемо. І віримо — все буде добре», – обіцяє собі жінка крізь сльози.
