Тривала окупація Мелітопольщини змушує переселенців влаштовувати нове життя. І вже далеко не всі хочуть повертатися додому.
Ця історія про сильну жінку, яка знає, що таке жити в окупації і починати нове життя з нуля.
Ірину Савченко - директора школи в одному з сіл Мелітопольського району, повномасштабна війна застала вдома.
- Я збиралася на роботу, коли мені зателефонували зі школи і сказали, що почалися обстріли. Я не повірила, а коли вийшла на вулицю, то вже побачила, як летять ракети повз.
Перед цим ходили розмови про війну і ми навіть дітей вчили евакуюватися.
Я зателефонувала керівництву, але мені сказали, що не їхати на роботу немає причин. Поїхала і зносила всі речі в підвал. Танки йшли біля села вже наступного дня.
Ми всі сиділи по домівках, а вони перекривали вулиці і розставляли свої позиції. Обстрілів в нашому селі, на відміну від Мелітополя, не було.
Спочатку все було спокійно. А потім озброєні люди почали ходити по дворах – шукали колишніх військових, керівників. Наші колаборанти змушували мене працювати. Казали: «Невже ти така патріотка» і що потрібно працювати, бо іншого виходу вже немає». Знайшли мого завуча і забрали його. Погрожували йому і змушували працювати, – згадує переселенка.
Працювати на окупанта Ірина не хотіла. Спочатку посилалася на відпустку, благо у педагогів вона довга – 56 календарних днів. Весь цей час сиділа вдома і лише вечорами ходила до школи: збирала документи, виписувала довідки учням, які виїжджали.
А 1 серпня, в день, коли потрібно було виходити на роботу, вона виїхала до Запоріжжя. Фільтрацію на КПП у Василівці пройшла досить швидко. Пощастило, що сумки того дня перевіряли без упередження, тому їй вдалося навіть вивезти печатку школи і флешку з документами, ноутбук. Його, до речі, на КПП військові РФ оглядали, щоправда, перевіряючий навіть не знав, як його закрити.
- До мами додому приходили вже після того, як я виїхала. Були обшуки, оскільки я вивезла зі школи документи, ноутбуки, і вони півроку їх шукали. І в цей час періодично через кожен місяць-півтора приїжджали додому і обшукували. Але нічого не могли знайти, - згадує Ірина.
У Запоріжжі директору школи допоміг працевлаштуватися Андрій Солопов - керівник Приазовської громади Мелітопольського району. Саме він направив Ірину в мелітопольський хаб для переселенців «Саме тут».
- Там мене прийняли, організували логопедичну групу для дітей ВПО, де більше року я на волонтерських засадах всім допомагала. А потім знайшла роботу. Відновила дистанційний навчальний процес. Рік ми працювали з вчителями без зарплати, оскільки нам не затверджували голову військової адміністрації (ВА).
А через рік, коли вже створили ВА, вчителям виплатили заборгованість і ми по сьогодні працюємо.
А ще, коли я шукала роботу, знайшла в Запоріжжі реабілітаційний центр «Совеня» і пішла туди працювати логопедом. До сьогодні я так само з ними працюю. Ми проводимо двічі на рік по 10 безкоштовних занять для дітей ВПО та військовослужбовців. Також працюю з групами дітей, - розповідає Ірина.
Мелітопольчанка каже, що соціалізуватися їй допомагала не тільки робота, а й навчання. За час повномасштабної війни Ірина здобула ще дві вищі освіти на додаток до своєї першої – педагогічної (Київський національний педагогічний університет Драгоманова, авт.). Навчання проходило за державною програмою «Ваучер». Усі витрати взяла на себе держава.
- Коли виїхала, хотіла себе чимось зайняти, і вступила на другу вищу освіту - менеджмент і управління в Мелітопольський державний педагогічний університет (релокований з окупації, - авт). Отримала другу освіту. А потім від Мелітопольського центру зайнятості я дізналася, що можна отримати безкоштовну вищу освіту. Вивчила спеціальності. І я вибрала для себе психологію. Вступати було не так важко, як страшно.
Але я всім раджу, особливо ВПО, поки держава допомагає, вчіться. Заняття проходять дистанційно. Але спуску не дають нікому і лекції слухаємо, і всі заліки та іспити здаємо, - ділиться своїм досвідом Ірина.
Спеціальність психолога вона обрала не випадково. Її робота пов'язана з дітьми та їхніми батьками. Під час війни у дітей з'являються страхи, у педагогів – емоційне вигорання, серед батьків багато військових. Тому поглиблені знання психології педагогу сьогодні потрібні, як ніколи.
На прохання назвати свою найбільшу втрату на цій війні, Ірина відповідає – рідні.
– Як поїхала, так і не бачила маму. Там залишився будинок. У будинку оселилися російські військові з жінками. А потім сусіди їх виселили. Зараз там ніхто не живе».
На відміну від багатьох переселенців, які сумують за Мелітополем і бажають повернутися додому, Ірина каже, що після деокупації вона лише приїде в гості до мами. А своє нове життя вона вже почала будувати у великому місті.
- Маму відвідаю, будинок, відпочивати буду їздити до батьків, а продовжувати свій шлях планую або в Запоріжжі, або десь далі. Так як тут більше можливостей. У нас там було занадто спокійне і розмірене життя».
