"Коли ви повернетесь?" — це не просто запитання від рідних, які залишились в окупованому Мелітополі. Це крик болю, відчаю, потреба хоч у якійсь певності. 

Та найчастіше відповідь на нього — мовчання або зболене: "Я не знаю". І тоді в голосі з'являється напруга, агресія або розпач. Ми поговорили про те як відповідати з психологинею, гештальт-терапевткою, кандидаткою психологічних наук Лесею Залановською.

"Я не знаю, як відповідати, — зізнається Марія, чий брат залишився в окупованій частині Херсонщини. — У нього в голосі завжди надія, але я не можу її виправдати. Я відчуваю провину, злість, безсилля. І дуже боюсь його розчарувати."

Ці почуття знайомі багатьом. Ми живемо у світі, де лінії фронту не тільки на карті, а й у серцях. І найскладніші битви — це розмови між тими, хто вільний, і тими, хто чекає визволення.

"Я теж не знаю. І мені теж боляче"

Психологиня, гештальт-терапевтка Леся Залановська пояснює: те, що здається простою фразою — насправді має величезне емоційне навантаження.

"Насправді, у питанні є і відповідь: я дратуюсь на це питання, бо “я не знаю”. А другий варіант – мені так болюче і сумно, бо “я не знаю, як підтримати зараз”. Я б дуже хотіла сказати, але не знаю коли вас звільнять, коли я приїду додому. Я б дуже хотіла сказати: завтра, через тиждень. Але я теж не знаю, мені теж складно перебувати в цій невизначеності", — зізнається вона.

У цьому — ключ. Не намагатись бути сильнішим, ніж є. Не вигадувати обіцянок, які неможливо виконати. Не уникати розмов, бо вони надто важкі. А сказати чесно: "Я теж не знаю. І мені дуже гірко від цього."

Говорити не "правильно", а щиро

Часто, коли нам боляче, ми або замикаємось, або ховаємось за фразами: "Все буде добре", "Треба триматися", "Скоро все зміниться". Але ці фрази — порожні, якщо за ними не стоїть справжнє відчуття присутності.

"Коли ми промовляємо свої почуття, нам зазвичай стає легше. Якщо утримуємо — хочеться просто закінчити розмову", — пояснює Леся Залановська. — "А коли дозволяємо собі сказати: 'Я злюсь, бо не знаю. Мені страшно. Мені сумно.' — то з’являється простір для діалогу."

Такі розмови — це не про надію на перемогу завтра. Це про людську присутність сьогодні. Навіть через кордон, навіть через фронт, навіть через біль.

Антон з Мелітополя, який зумів виїхати на підконтрольну територію, розповідає, як рік не міг говорити зі своєю мамою, що залишилася в окупації.

"Я не дзвонив, бо не знав, що сказати. А коли вона дзвонила — я брав трубку і відразу починав говорити про погоду. Це була втеча. Я не витримував її запитань: 'Коли ти приїдеш? Що каже ЗСУ?' Я нічого не знав і відчував себе зрадником."

Зараз він намагається бути інакшим. "Я кажу: “Мамо, я кожен день думаю про тебе. І я мрію, щоб ми скоро зустрілися. Але я не знаю, коли. Я сумую. І мені важко.” Вона мовчить. Але я знаю, що вона чує."

Поради, які тримають

Психологиня Леся Залановська пропонує просту, але важливу формулу підтримки:

• Не вдавай, що все добре. В окупації це звучить як знецінення.

• Не обіцяй того, чого не можеш виконати. Це руйнує довіру.

• Говори про себе. "Мені боляче", "Мені складно", "Я мрію, щоб все це скінчилося".

• Питай: "Що тобі зараз найбільше потрібно від мене?" — це відкриває шлях до справжнього контакту.

• Не ігноруй агресію — за нею завжди біль. Замість захищатися, можна сказати: "Я чую, що тобі дуже важко. І мені важко, що не можу бути поруч."

Тримати зв’язок — тримати надію

Ми не можемо відповісти на головне питання: "Коли це закінчиться?" Але ми можемо бути поруч. Через правду. Через почуття. Через тишу, яку не обриває страх, а наповнює присутність.

"Не бійтеся показувати свої сльози, — каже Леся Залановська. — І не тікайте від чужих. Ми в розмові, зазвичай, все робимо для того, щоб не з'явилась ця емоційна частина. А насправді полегшення і настає, коли ми цим з'являємось. Така порада – бути чесними з собою, зі своїми близькими, в своїх почуттях. Саме у взаємному зізнанні: “Мені теж боляче'”— народжується справжній контакт, який підтримує сильніше за будь-які слова."

Говорити з тими, хто залишився в окупації — це як тримати ліхтарик у темряві. Ви не знаєте, коли світло знову ввімкнеться. Але поки ви є — вони бачать, що не самі. І це вже — надія.

Ця розмова – одна з серії інтерв’ю з психологом про життя в окупації, адаптацію після виїзду та не тільки.