Футбол в Україні під час війни не зник — він просто змінив поле. Андрій Проценко з Мелітополя тренує дітей-переселенців, відновлює навчання у релоковоному університеті й встигає розповісти про це Анджеліні Джолі.
Свою історію — про спорт, який тримає форму не тільки тіла, а й надії, він розповів журналістам
"Я тоді прощався з домом і не розумів чому"
24 лютого 2022 року Андрій Проценко мав бути у Львові. Разом з колегою Олександром він збирався везти свою мелітопольську команду 14-річних хлопців на футбольний турнір. Здавалось би — звичайна поїздка, таких були десятки. Але того ранку було інше відчуття.
"22-го збирав речі — не зібрав. 23-го сів і таке відчуття було, ніби я прощався з рідним домом. Донька з сином — ми сіли разом. Вони питають: 'Папа, ти ніби з нами прощаєшся?' І я не знав, чому, але відчуття було таке..."
Того дня у дорозі до Львова все обірвалося. О 6 ранку зателефонувала дружина — Мелітополь уже бомбили. І все зависло: що нам робити: повертатись чи залишатись?
Поїхати не можна залишитись
Заплановані 4 дні поїздки на футбольний турнір затягнулись на місяці. Порадившись з батьками, Андрій залишився з дітьми у Львові для їх безпеки — на базі футбольного клубу "Рух". Їх прихистили, допомагали, годували. Але кожна ніч — тривога, кожен день — тривожні дзвінки з дому.
"Мені тричі дзвонили та пропонували очолити спорт у Мелітополі. Я відмовився. Сказали: "Ми знаємо, де твоя родина." Тоді я сказав дружині — збирай речі, виїжджайте. Вони пройшли 29 блокпостів. І я хоч трохи зміг вдихнути тільки тоді, коли дізнався, що всі живі, що вони вийшли з того...”.
Андрій Проценко зізнається: це були найважчі місяці, коли власні діти залишаються у небезпеці в окупації, але ти несеш відповідальність ще за 16 дітей тут у Львові. Але саме в ті дні сталося й дещо несподіване — зустріч, яка назавжди залишила слід у пам’яті.
"Анжеліна, селфі?" — "Єс, єс!"
"Я сиджу. Заходять представники, кажуть — збирайте дітей, буде гостя – всесвітньо відома кінозірка. Я питаю — хто? Кажуть: "Анжеліна Джолі." Я не повірив. А тоді вона справді заходить. Сідає з дітьми, розмовляє. Дуже щиро. Я їй сказав: "Приїжджайте до нас, ми пригостимо черешнею." Вона питає: "Що таке черешня?" Ми всі посміхнулися", – розповідає Андрій Проценко зі сміхом.
Але найважче запитання поставила саме вона: "Ти тут із дітьми, а свої діти де?" — "Там..." — відповів Андрій. — "На війні чужих дітей не буває." Вона заплакала. І тоді, і тепер ці слова тримаються як залізний стрижень у його серці.
"Мелітополь — це місце, яке я не проміняю ні на що"
Мелітополь — місто, в якому Андрій виріс, став футболістом, тренером, батьком і науковцем. У дитинстві він бігав на стадіон і грав у футбол "до останнього світла". Потім — перші команди: «Прогрес», «Торпеда-Мелітополь», «Олком». Про свій шлях до спорту та зв’язок з містом розповідає:
"Це моє найрідніше місце. Там була родина, друзі, робота, сенс. Я там виріс як людина. Я там — я справжній… Я був воротарем. Але справжнє моє — це тренерство. Виховати — ось де найбільша перемога."
З 2004 року Андрій Проценко виховував дитячі футбольні команди: 1991, 1995, 2000, 2008 років народження. Тренер брав дітей з 6 років та вів до випуску у 17. Кажуть, хороший тренер – це друг, психолог і другий батько. Андрій Проценко з цим погоджується, але й додає: усе починається з поваги.
«Я намагався бути, як ви кажете, і батьком, і психологом. Тому що, як кажуть, стався до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Батьки приходили, казали: він не хоче навчатися, не слухається. А я садив хлопця напроти себе і починав говорити. Про те, що треба поважати батьків. Бути чоловіком, спортсменом. І просто людиною», – розповідає тренер.
Мелітополець поділився, як з командою 2008 року за один рік з ними вони здобули 17 перемог, зокрема — міжнародні турніри.
"Це було щось неймовірне. І зараз кілька хлопців із тієї команди вже грають у Вищій Лізі України."
Андрій Проценко вірить: кожен матч — частинка душі. У нього були перемоги, були сльози, були безсонні ночі. І були миті, коли хотілося просто впасти на траву і мовчати.
«Мабуть, той турнір у Одесі, де ми з 2008 роком виграли, був таким. Я тоді впав, як лимон вижатий. Але, чесно, емоційно був кожен матч. Бо після кожного — новий виклик. Діти плачуть,коли програють, і ти повинен знову піднімати їх».
Як поєднується наука та спорт
Андрій Проценко — не тільки тренер. Він кандидат педагогічних наук, доцент, декан факультету фізичної культури, спорту та психології Мелітопольського державного педагогічного університету.
Мелітопольський університет переїхав в Запоріжжя після початку повномасштабного вторгнення. І саме тоді Проценко з колегами створив новий факультет – фізичної культури, спорту та психології. Сміливо, ризиковано, але дуже своєчасно.
«Пані ректор Наталя Миколаївна Фалько сказала: квиток тобі на роботу – працюй. І ми створили цей факультет. Я вважаю, що це шикарне поєднання. Спорт і психологія сьогодні як ніколи потрібні».
Факультет сьогодні не просто навчає – він лікує. Військові, діти з ПТСР, переселенці — усі можуть знайти тут підтримку.
«Наші психологи консультують. Ми проводимо заходи, змагання, щоб діти відволікалися. Бо діти не мають жити у війні. У мене син, коли все почалось, ховався за шторою і питав: “Тато, що ми їм зробили, що вони прийшли нас вбивати?” Це не можна забути».
Попри війну, у новостворений факультет вступили 1015 студентів – він один з найбільших в університеті. Андрій Проценко розповідає змінився контингент студентів:
“До війни була інша вікова категорія. Вступали студенти, яким потрібно було вступити, бо сказали батьки. А зараз дійсно вступають люди, які усвідомлюють, що вони кажуть, що вони роблять. Нам довіряють. До нас ідуть військові, тренери, люди з громад, які хочуть бути корисними. І в цьому я бачу сенс — ми виховуємо не просто спортсменів, а людей, які здатні підтримати інших”.
Проценко вірить у команду університету. І говорить про неї з теплом:
«Нам трапилася біда — і вона нас згуртувала. Хтось пішов, а хтось залишився і став справжнім. 80% викладачів виїхали з Мелітополя. Ми формували факультет разом із колегами — розмовляли, надихали. Працюємо як психологи, тренери, наставники. І це того варте».
Спорт згуртовує мелітопольців
Андрій Проценко переконаний – спорт згуртовує не тільки Мелітопольську громаду, а й всіх внутрішньо переміщених осіб. Як приклад наводить Спортакіаду, яку разом з колегам в управлінні спорту та молоді організовує.
Спортакіада внутрішньо переміщених осіб третій рік поспіль об’єднує мешканців з різних куточків регіону — збирає серця людей, розкиданих війною.
«До нас приїздять всі громади — Бердянська, Михайлівська, Василівська, Токмацька. Всі. І дорослі, і діти. Ми граємо у футбол, волейбол, дартс, шахи, шашки. І ми не просто граємо — ми знайомимось, ми говоримо, ми підтримуємо одне одного. Люди бачать, що вони не самі. І це найважливіше», — ділиться Андрій.
Це не про кубки і медалі. Це про людей. Про те, як спорт збирає громади з уламків, дає енергію жити далі, мріяти, планувати майбутнє.
