Виїзд з окупованого Мелітополя — це не просто зміна адреси. Це — життя з історією, яку не завжди зрозуміють інші. Як адаптуватися в новому соціумі й не втратити себе — в наступному матеріалі проєкту РІА Південь з психологинею Лесею Залановською та людьми, які пройшли цей шлях.

Коли досвід відділяє: чому виникає відчуття самотності

Після окупації люди часто відчувають себе самотніми навіть у великому місті. 

«Я виходила на вулицю і відчувала, що ношу в собі щось страшне, чого ніхто тут не розуміє», — ділиться Ірина (ім’я змінено) з Мелітополя, яка переїхала до Запоріжжя.

Леся Залановська, психолог, гештальт-терапевт і кандидат психологічних наук, пояснює: це природна реакція на травматичний досвід.

«Коли ми переживаємо унікальний біль, ми можемо відсторонюватися — і щоб уберегти себе, і щоб не поранити інших. Ми ховаємось у свою "ракушку", почуваємося чужими серед своїх», — говорить вона.

Травма змушує людину відчувати ізоляцію, навіть якщо об'єктивно поряд є люди з подібним досвідом.

Шукати «своїх»: як знайти підтримку

Перший крок — знайти тих, хто пережив щось подібне. Психологиня радить:

«Люди, які мають спільний біль, об'єднуються природно. Жінки, які втратили чоловіків. Люди, що пройшли полон. Ті, хто втратив домівку через окупацію. Треба шукати свою “стаю”».

У кожному великому місті вже є спільноти переселенців. У соцмережах створюють групи взаємопідтримки. Важливо знати: ти не один.

Іван, який залишив тимчасово окупований Бердянськ, розповідає:

«Перший місяць у Києві я ні з ким не говорив. Мені здавалося, що мій біль — це щось таке велике, що його ніхто не витримає. А потім випадково знайшов групу переселенців з півдня. Там я вперше за пів року відчув, що мене розуміють без слів».

Щось схоже відбувається у мелітопольських центрах допомоги “Саме тут”. Тетяна, мешканка Мелітополя, якій довелось переїхати у Дніпро, розповідає:

«Приїхала до Дніпра, де живуть мої діти та брат. Це місто для мене, як рідне. Але дуже хочеться додому. Тому, коли дізналася, що відкривається центр "Саме тут" одразу ж погодилася працювати в ньому на волонтерській основі.

Зараз займаюсь з дітьми. Як вони мені кажуть: "Саме тут" - це маленький Мелітополь". Для мене особисто - це частина дому, куди ми обов'язково повернемося».

Діалог без тиску: як говорити з «іншими»

Не завжди нове оточення зможе повністю зрозуміти досвід окупації — і це нормально. Леся Залановська наголошує:

«Людина не має обов'язку розповідати весь свій досвід. І тим більше — виправдовувати його перед іншими».

Психологиня радить пам’ятати кілька правил безпечної комунікації:

• Говорити про свій досвід тоді, коли є внутрішнє бажання, а не під тиском.

• Вибирати співрозмовників обережно — шукати тих, хто слухає без порад і оцінок.

• Пам'ятати: твоє право — не відповідати на питання, які ранять.

Якщо ви на іншому боці діалогу — слухайте мовчки. Не випитуйте подробиць і не давайте порад. Деколи найкраща підтримка — це просто бути поряд.

Не вони мають шукати розуміння, а ми маємо його створити

Леся Залановська підкреслює: завдання побудувати нове суспільство після війни — це спільна відповідальність, а не тягар людей, які пережили окупацію чи війну.

«Ми повинні з вами розуміти, що після війни це наше завдання — створити суспільство таким, яке було б зручно для кожного, який пережив різний досвід.

Це не завдання людей, які були в окупації. Це не завдання людей, які на фронті. Це не завдання людей, які в полоні. Це наше завдання, це задача суспільства», — пояснює вона.

Що конкретно може зробити кожен?

• Не ділити людей на "ви" і "ми".

• Питати: «Що я можу для тебе зробити?», замість нав’язування допомоги.

• Дати можливість людині говорити без оцінок, без політичних дискусій, без тиску.

• Пам’ятати про особисті межі: якщо людина мовчить — це теж відповідь.

«Формування етики взаємоповаги — це основа здорового суспільства після війни», — підкреслює пані Леся.

Відокремленість — ілюзія: травма об'єднує

Відчуття, що тебе ніхто не розуміє, — результат пережитої травми, каже психологиня.

«Насправді дуже багато людей пережили окупацію, втрату дому, втрату звичного життя. Просто їх не завжди видно. Але вони є поруч», — наголошує Леся Залановська.

Війна по-різному зачепила кожного в Україні. У когось це втрата дому, у когось — рідної людини, у когось — упевненості у завтрашньому дні. Але цей різний біль об'єднує нас у спільному розумінні.

Оксана, з Токмака, переїхала до Львова:

«Я довго мовчала. А потім на волонтерській зустрічі познайомилася з хлопцем, який втратив батька в боях. Ми почали говорити. І я зрозуміла: ми різні, але біль у нас однаковий. І ми можемо розуміти одне одного, навіть якщо маємо різні історії».

Світ навколо може здатися чужим після пережитої окупації. Але в цьому світі завжди можна знайти свою «стаю», тих, хто почує тебе без слів. Розуміння не в тому, щоб пройти той самий шлях, а в тому, щоб дати людині місце для її історії.

Ця розмова є початком серії інтерв’ю з психологом про життя в окупації, адаптацію після виїзду та не тільки.