Доброволець з Мелітополя першим підстрелив з гранатомета окупантів у Любимівці. Ігор Сахацький з позивним «Циба» служить у 110 бригаді ТРО 115 мелітопольському батальйоні. 

До дня добровольця журналісти в рамках проєкту поспілкувались з бійцем. «Циба» розповів про свій шлях у військо, перший переможний бій на початку повномасштабного вторгнення та мрії про деокупацію Мелітополя.

Шлях у війну

Ігор народився у селі Мордвинівка, Мелітопольського району. Особливо тепло згадує безтурботне дитинство з таборами, Молочним лиманом, мелітопольською черешнею та Азовським морем. Порівнюючи з усіма містами, Мелітополь вважає найкрасивішим.

У цивільному житті – водій, Ігор змінив все з початком російсько-української війни, мобілізувався у 2015 році. Отримав позивний «Циба» – успадкувавши його від сільського прізвиська батька та діда.

- Коли вперше пішов на мобілізацію, рідні складно віднеслись. Мама сказала: «Тобі говори, не говори, ти все одно підеш». А я й не сперечався – я не можу не піти, коли таке твориться.

В оточенні виявилось багато сепаратистів, які не могли прийняти цього рішення. Доймали питаннями: «А чого ти пішов, навіщо, скільки платять, а в кого стріляв?».

З 2018 року Ігор був на контрактній службі. Звільнився в листопаді 2021 року, за два місяці до початку повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого Ігор збирався знову поновлюватись на службі, вже зібрав сумки.

- 24 прокинувся опів на п’яту, заліз в телефон, читаю – там вибухи, там розриви. Чую, як по нашому аеродрому приходи пішли. І я зрозумів, що вже нікуди не поїду. Хоча думав, що встигну. Пішов у воєнкомат, мені сказали, що наврядчи. Мій батальйон 72 бригада в той час вже виходив під Київ. Я б не встиг доїхати. Вирішив: значить буду вдома, в мелітопольському ТРО. І от звідти почали ми воювати.

 

Перший бій

ТРО зайняли оборону в Мелітополі: чергували, чекали, коли колона зайде в місто. За словами «Циби», перша група підбила БТР і окупанти не стали заходити. Потім військовим надали наказ відходити на Василівку. Двічі після цього були спроби зайти у Мелітополь, але в 15 км від міста дали відбій. І більше спроб не було.

Перший бій прийняли у Любимівці, Запорізької області.

- Цікаво так. Може колись фільм знімуть. Ми їдемо на цивільних машинах, а на зустріч – колонна «Zеток». Ми рівняємось. Дивимось один на одного. Проїжджаємо, зупиняємось. І давай швидко машини ховати, готуватись до бою.

Вийшло, що я перший вистрілив з гранатомета, попав в машину. Потім ще раз. Потім хлопці поставили міномет, стали насипати. Машина з БК загорілась. Почався стрілецький бій. Це була наша перша маленька перемога.

Наступні дні «Циба» описує як «жах». Хлопці не їли, не спали і стан був не зрозумілий. Ігор розповідає про момент, який найбільше запам’ятався, з того часу:

- Ми тоді брали Малинівку, де були буряти. Зайшли, закріпились, зачистились. Почався обстріл, ми розосередилися та чекали на світанок. З «Головою» знайшли розбиту хату – одна сторона дома повністю впала. Заходиш в дім – свобода, людей немає взагалі, всі поїхали. І там було велике двоспальне ліжко. Ми з ним уляглись в броніках, касках, з автоматами. Укрились. Холодно було – труба.

Постійно нас танчик та міномет «кошмарив», а ми оце спали з ним. І постійно прильот якийсь, і ми: «-Пішли може в підвал». «-Та нє, давай спати, ну його». Смішно зараз, і так запам’яталось.

Я так пам’ятаю, відкриваю очі, дивлюсь. Мені здалось наче ліхтарик, наче хтось ходить. А це горів сарай, і бліки здавались, наче ліхтарик. Це потім далі вже були умови якісь поспати, а спершу – це був жах. Отакі були перші дні.

Зараз умови набагато кращі, зізнається Ігор. Військові облаштували побут. Зробили собі баньку, готують їсти. Буває навіть час займатись спортом та підгодовувати тваринок в околицях.

- Бувають різні умови, це, наприклад, чудові умови. В бліндаж, припустим, все по-іншому, там нари, обігрівачі. Але ми періодично міняємось. От бачите, шеврони над ліжком – тут перед нами хлопці жили. Ми ж міняємось. Вони вийшли, ми зайшли.

Це від самих військових залежить. Якщо вони хочуть свій побут зробити, то роблять.

 

Боятись – це нормально

«Циба» розповідає як змінилось ставлення до життя, друзів та ворогів. А особливо до смерті:

- Помирати нікому не хочеться. Нещодавно загинув наш мінометний розрахунок. Прилетів КАБ на позицію. 4 людини одразу вбило. Тих ранило. Скільки загинуло знайомих – жах. Це страшно. Боятись треба, бо це нормальне явище. Я скільки хлопцям кажу: «Кажіть якщо страшно». Ти можеш робити всяку роботу: подавати патрони. Не обов’язково бути попереду. Хоча зараз, що попереду, що позаду.

Ігор розповідає про моменти відчаю, коли підводить техніка і РЕБ не працює. Про відчуття беззахисності та як жахливо, коли нічим не можеш допомогти. Коли на твоїх очах помирають побратими, коли дізнаєшся про смерть друзів з інших бригад.

- Я стараюсь бути холоднокровним. Як я думаю: я потрапив у це місце і, наприклад, по їжі. Є каша без м’яса, ну і все – буду їсти кашу без м’яса. Якщо його дадуть або вийде його якось добути, то буду їсти з м’ясом. Помитись, якщо вийде, то вийде – безвихідних положень не буває. Так стараюсь холоднокровність вмикати, бо без неї тут довго не витягнеш.

 

Думки про мобілізацію

За словами Ігоря головна якість для військових: бажання захищати, а людей критично не вистачає.

- Тут різниця в якісь кілометри. У Запоріжжя приїжджаю, і це жах якийсь: купа машин, стати ніде, всюди люди. А у нас тупо не вистачає людей. І дивишся, наче чоловіки такі нормальні, здорові дядьки, які не хочуть воювати. Які вважають, що вони праві по якимось своїм причинам. Це не вкладається в голові.

Багато моїх знайомих казали: «До нас прийдуть, тоді підемо у військо». Під кацапами тепер сидять. Не дай бог і тут так буде.

Має бути усвідомлення: якщо не йдуть воювати в українську армію, то будуть воювати проти неї.

Також «Циба» погоджується з тим, що мають бути терміни служби. Говорить: «Коли ти не бачиш кінця та краю – це тяжко. Моральний дух у багатьох падає».

 

Ціна життя

Військовий розповідає, що його дратують запитання типу «З ким ви воюєте?», «За що ви воюєте?», «В кого ти стріляв», а також переконання, що «військовий – це гаманець з грошима»:

- На мене ніхто косо не дивився, в цілому не відчуваю себе некомфортно в тилу. Але мене дратує, коли питають за зарплату. Всі починають «А скільки отримуєш?» чи «Ти пішов через гроші туди». І у багатьох таке переконання: йде військовий – значить йде гаманець з грошима. Якось у Запоріжжя приїхав, пішли з дружиною на ринок. Ціна відразу починає підніматися. Дружина говорить: «Не ходи зі мною, йди десь позаду». Мене дуже це бісить.

гор розповідає, що люди не розуміють, що це ціна життя, і часто цих грошей не вистачає.

- Ми тут збираємо гроші на ремонти машин. Також мені треба родину забезпечувати. Дружина працює, але та зарплата взагалі ні про що. Син вчиться, прикладом, на платному. Квартиру треба зняти. Тим паче у нас багато хто ВПО без житла. У деяких родини не виїхали з окупації, у когось закордоном. Всім треба житло. Воно багато значить».

«Як я себе називаю, бомж і одружений холостяк. Житла немає, дружина є, але далеко».

 

Про символи та надію

«Циба» зізнається, триматись допомагає віра у своє «передчуття». Військовий декілька разів переконався, що відчуває небезпеку та ніби наперед знає: йти чи не йти. Також допомагають маленькі дрібниці з дому:

- У мене ключ від квартири в рюкзаці валяється до сих пір. Щось він у мене залишився і лежить. Є мої жетони та мішечок з пентаклями. Вони у мене вже дуже давно. І я їх ношу, не знімаю.

Допомагає і зв’язок з рідними, хоч вони й далеко:

- Звичайно, рідні дуже допомагають. Дружина вже заспокоїлась. Перший час одразу в сльози. Сподівалась, що це не довго буде. У висновку, вийшло вже три роки.

 

Деокупація Мелітополя

«Циба» мріє про деокупацію рідного міста. Розповідає, що першою справою у звільненому місті буде наводити порядки.

- Не знаю коли це буде, але багато товаришів хотіли – вже багато з них загинуло – щоб саме наш мелітопольський батальйон йшов деокуповувати місто. Зараз вже розуміємо, що як вийде: можна і деокуповувати, і після приїхати. Хоч би приїхати.

Першою справою все кацапське прибирається: триколори, їх символіка. Ну щоб він був цілий, звичайно якщо вийде. Та красивий. Ну красоту потім наведемо, це ж по-любому.

«Циба» передає повідомлення всім мелітопольцям:

«Рано чи пізно ми переможе. Принаймні, будемо намагатись це зробити та повернутись додому. Хто чекає, нехай чекає на нас. Хто не чекає, все одно дочекається».