Свій ювілей полонена зустрічала в камери Приазовського ІТТ Мелітопольського району. За те, що не могла мовчати про життя в окупації, вона провела в неволі довгих 8 місяців.

10 грудня 2024 г. 16:50

380

Місто - в'язниця

Валентина (ім'я змінено, вік не вказуємо на прохання полоненої задля безпеки, - ред.) з тих, хто вважає життя в окупації суцільною в'язницею.

- Усе місто перетворилося на в'язницю. Будівля Укртелекому в центрі міста огороджена колючим дротом. Усе навколо в парканах і камерах відеоспостереження, - згадує Валентина. - На площі чергують автоматники і, якщо якась шишка приїжджає, то не пройти. Біля ТЦ Квартал постійно у 2022 році щовечора оточення стояло з автоматників (у цій багатоповерхівці Євгена Балицького мешкали силовики РФ і так звана голова окупаційної адміністрації Галина Данильченко, ред.).
По всьму Мелітополю встановлені металеві паркани, джерело: росТГ
- Я не могла мовчати. Мене дратували ці їхні прапори на кожному стовпі вздовж проспекту Богдана Хмельницького і в парку, дратували їхні заборони.
По всьому місту білборду з триколором, джерело: росТГ

Весь Мелітополь завісили російським прапорами, джерело: росТГ
Я якось купила кішці корм і забула його в магазині. Поверталася за покупкою. А біля колишнього Сільпо - зараз це ТЦ Центральний, підірвали скутер. Мені військовий сказав: «Сюди не можна». І я так, пам'ятаю, розлютилася. «Я вдома - куди хочу, туди й іду» - відрізала я і пішла в магазин. Коли поверталася, він знову на мою адресу щось сказав. Я відповіла: «Закрий рота». Не переносила їх на дух, - згадує мешканка Мелітополя.
Нині Мелітополь став в'язницею, до якої складно потрапити тим, хто навіть виїхав у гості до рідних на кілька днів.
- Моя подружка поїхала до сестри в гості до Німеччини. І ось уже 3 спроби повернутися додому зробила і не може. На білоруському кордоні повертають. А комусь подобається таке життя. Гроші великі приваблюють. І не розуміють вони, що скоро буде пшик, а не гроші, - каже Валентина.
Раніше команда ТРК-Мелітополь склала карту катівень Мелітополя.
Черга за «курячим паспортом»
Репресії посилилися 2023 року, коли окупаційна влада змушувала всіх оформляти російські паспорти. Валентина працювала продавцем у магазині. Одного разу їй передзвонив роботодавець і запитав, чи є в неї паспорт РФ. Вона відповіла «ні». Тоді він сказав їй, щоб вона не приходила на роботу поки не оформить паспорт. В іншому разі йому доведеться заплатити штраф у розмірі 250 000 рублів.
У Валентини не було іншого виходу, як отримувати паспорт країни-агресора.
- Це було 19 липня 2023 року. Біля входу в міграційну службу була черга. Там перевіряли сумки металошукачем. Я взяла телефон і стала знімати чергу і тихо так сказала: «Скільки ідіотів і я, зокрема, стоїмо за цими курячими паспортами».
А тут охоронець побачив, що я знімаю. І вже ніхто ніякі документи нікуди не здавав. Це було о 9 ранку, і мене, як посадили того дня, так 8 місяців і протримали, - згадує Валентина. - Він відвів мене в поліцію в сусідню будівлю на вулиці Чернишевського.

«Прапор України і жовто-сині стрічки»
Відео, через яке літня жінка потрапила до в'язниці, до речі, залишилося в її телефоні.
Під час перевірки телефону, в листуванні з одним із журналістів спливла ще одна інформація, за яку вчепилися ФСБшники. Валентина ще у 2022 році написала повідомлення журналісту про те, скільки танків та іншої техніки перебуває біля посадки в Мелітопольському районі. Повідомлення не видалила. Спецслужби РФ запідозрили жінку у зв'язках із ЗСУ.
- Я тебе на 20 років посаджу! - кричав мені в обличчя ФСБшник. - Потім мене повезли з мішком на голові додому. Там усе обшукали. Забрали: комп'ютер, готівкові гроші, картки банківські, телефон.
Я вже дорогою попередила їх: «У мене є прапор України». Він не захований був, а лежав на тумбочці. Вони забрали його. Ще були стрічки синьо-жовті. Там ще написано було «Мелітополь - це Україна». Я сказала, що це не мої. Мені їх дала приятелька. Вона в Данію їхала і мені все віддала. Їй же не можна було вивозити - не пропустили б. А вона їх підібрала. Коли росіяни наш білий дім (виконком, - авт.) ремонтували, то всі українські речі викинули на вулицю і вона там знайшла їх».

Тюремні будні
За словами Валентини, її не били і не катували фізично. Знущалися більше морально. У камері ІТТ на вул. Чернишевського стояв один невеликий пуфик. Спати на ньому неможливо було.
- Пуфик квадратний для того, щоб сидіти і відро замість туалету. Ось і весь інтер'єр камери. Не носили воду і їжу. Поруч сиділи мужики, і вони мені через ґрати передавали то яблучко, то ще щось. Я і їсти не хотіла. На 2 дні про мене взагалі забули. Потім вони вдосконалили приміщення і поставили туди двоярусні ліжка. У туалет стали випускати, - розповідає Валентина.
Під час допитів запитували: «Скільки тобі платить ЗСУ», «Чи мала зв'язок із ЗСУ» і все в такому дусі». Агресивно так тиснули. Намагалися, щоб я щось сказала проти себе. Один раз на детектор брехні водили і весь час одні й ті самі запитання ставили.
Запитали, чи була я на проукраїнських мітингах. Я сказала правду, що двічі ходила. Фізично не катували.

Церкву перетворили на в'язницю
Після ІТТ на вулиці Чернишевського Валентину перевезли з мішком на голові в так зване місце перетримки полонених. Жінка навіть із заплющеними очима добре орієнтувалася на місцевості.
- Я колись працювала на Міжрайбазі, тому зрозуміла, куди мене привезли. А коли завезли в будівлю, то я звернула увагу, що там стоять лавочки, а на стіні величезна картина Ісуса Христа, - згадує Валентина.
Йдеться про євангельський молитовний дім п'ятидесятників на вул. Польовій, яку окупанти вкрали у вірян. Російські силовики між собою називали його «офісом».
- Мене заводили в будівлю церкви. Але я особисто бачила, як хлопців із мішком на голові вели в підвальне приміщення цього молитовного будинку. Що з ними там робили, мені не відомо, - каже полонена.
В «офісі» Валентину допитували. А потім відвезли в чергові каземати на вулиці Олександра Невського (приміщення колишньої Держохорони, - ред.). Валентина провела там кілька днів. Здебільшого в камерах сиділи чоловіки. Валентину закрили поодинці.
- Потім один із затриманих став обурюватися, що в камері з усіма сидить туберкульозний хворий. Він кричав і вимагав його ізолювати. Мабуть, тому мене перевели в Приазовське ІТТ пізно ввечері, - згадує полонена. - З камер випускали всіх: бешкетників, хуліганів, наркоманів, тільки не нас.
- Спочатку везуть на вул. Чернишевського в «мавпятник», потім мене везли до церкви на вулицю Польову, звідти до суду. Давали 15-20 діб і знову по колу в Приазовське або Якимівське ІТТ. І так усі 8 місяців. В ІТТ годували дуже погано.
Нас 17 осіб, привезуть у відрі на денці юшку і розділити потрібно на всіх. Я, бувало, приходжу, а в мене кілька шматочків картоплини лежать.
А потім кухаря поміняли, стали багато возити, але їсти це було неможливо. Готували, як для свиней. Гречку мішали з іншою кашею і запарювали на окропі, як собакам. Ми собак і свиней краще годуємо. Там ні масла нічого, - згадує полонена.

День народження в камері та повішені
Свій ювілей Валентина також зустріла в камері.
- Мені пощастило - тоді на зміні були нормальні чергові. Вони нам два мішки книжок привозили. І ми таким чином могли себе хоч чимось зайняти, щоб не збожеволіти. А на мій День народження вони за свої гроші купили всім рулетики і роздали. Мої співкамерниці пісні мені співали. Кожен пригощав тим, що в нього було: хто цукерку, хто яблучко або апельсинку. А потім мене з обіду випустили на прогулянку з приятелькою по камері і дозволили гуляти по двору до темряви. Погода була гарна тоді. Такий подарунок. Це до того, що не всі, хто працює у в'язницях, сволота, - каже Валентина.
Проте були й ті, хто постійно морально знущався над так званими політичними. Один із чергових щоранку вмикав гімн Росії.
- Щоб насолити перевертав моє ліжко. Він хотів помститися. Приходив із запитанням постійно: «Крим чий?» Я відповідала завжди: «А ти що сам не знаєш?» Зі мною на цю тему розмовляти було марно. Ходив тупав, як кінь, потім почав підслуховувати. Гидота».
Деякі ув'язнені просто не витримували морально. За час, поки Валентина була у в'язниці, двоє повісилися.
- З нами була Наташа. Її довели до такого стану, що вона в камері на простирадлі повісилася.
Коли я була в Якимівці, там, в основному, утримували злочинців. Привозили їх із Бердянська чи Маріуполя на суд до Мелітополя. І я пам'ятаю, що щойно провели перевірку камер (мене теж облапували щодня і це завжди дратувало) один в'язень наклав на себе руки. Йому було 75 років, а дали термін - 8 років. Він уже розумів, що з в'язниці не вийде і повісився на простирадлі. На ранок його мали етапувати».

Допомога від ФСБшника
Після підтверджувального допиту на детекторі брехні, інтерес до Валентини у ФСБшників пропав. Однак жінку ніхто не відпускав. Силовики продовжували «катати» її по колу. З камери ІТТ до «офісу» на вул. Польовій, потім на вулицю Чернишевського в камери, потім на суд і далі знову в ІТТ.
Деякі представники силових структур ставилися до Валентини лояльно, і навіть жаліли жінку - купували їй їжу, одяг. Адже в полон вона потрапила у футболці та шортах.
- Один кавказець був хорошим співрозмовником - розумний, ми з ним часто розмовляли про книжки. Він давав мені блокноти, ручку, щось почитати.
А ще кавказці завжди їдять смачно. Так ось коли я потрапляла на цього лояльного кавказця, я щоразу йшла з баулами: він купував овочі, салати, каву, цукерки, печиво, вівсянку. На кілька тисяч продуктів купував. Росіяни такими щедрими не були.
Пам'ятаю, один приніс пиріжок із чаєм. Хоча це ж його обов'язок був нагодувати полонених.
Усіма продуктами я ділилася з дівчатами в камері. Так ми й виживали. Це вже була сім'я. Мені ніхто не носив передачі. А деяким мами носили або діти. Ми всім ділилися», - згадує Валентина.
Полонена проводить паралелі між окупантами та місцевими зрадниками. Деякі місцеві, поводилися гірше за ворога.
- Начальник Якимівської ІТТ перетворив установу на справжню в'язницю. Він розрізав кожен помідор, який я привозила, розгортав кожну цукерку. А потім видавав це все по шматочках нам, - проводити паралелі Валентина.

Зниклі люди
За 8 місяців полону Валентину переводили з однієї в'язниці в іншу. Їй довелося побачити в різних в'язницях багатьох полонених, які є в групі «Викрадені Мелітопольці».
В одній камері Валентина була з сестрою Євгена Покопцева. Він зник безвісти 21.06.2022 року. Була інформація про те, що окупанти задіяли його на ритті окопів на Мелітопольському напрямку. Однак, де Євгена утримують зараз, не відомо.
Будучи в Приазовському ІТТ під час прогулянки полонена бачила зниклих безвісти:
Олександр Коліта (зник 20.08.2023)
Володимир Тетерів (пропав 23.08.2023)
Іван Глазков (зник 20.08.2023)
В одній камері Валентина була з Любов'ю Войновою. Її засудили до 14 років позбавлення волі, звинувативши в держзраді. Російський суд встановив нібито жінка передавала дані про пересування техніки.
А ще у Веселівському ІТТ Валентина бачила Микиту Мілька (21 рік) із Токмака. Родичі розшукують зниклого безвісти хлопця.

Депортація
По камерах полонену возили довгих 8 місяців. Новий рік вона також зустрічала в ув'язненні. А 20 березня в суді співкамерницям Валентини присудили по 20 діб, а їй лише 4. Усі 4 дні й ночі їх разом тримали в камерах на вул. Чернишевського. Потім жінок відвезли в Якимівську ІТТ, а до Валентини прийшли з міграційної служби і сказали, щоб вона зібрала речі.
- Я була в літніх джинсах і в олімпійці на флісі захисного кольору, яку віддав мені кавказець. Усіх зібралися вивозити в білому мікроавтобусі. Нас було 6 депортованих і охорона осіб 8 чи 9.
Сім'я одна - чоловік і жінка літні люди з інвалідністю. Світлана, і Аня з донькою першокласницею, яку з чоловіком мали депортувати. Але його не випустили, у підсумку він виїхав тільки через місяць.
Світлана і пенсіонери з Мелітопольського району. Старих депортували через те, що їхні діти працюють у поліції. Їх схиляли, щоб вони працювали на Росію. Дідусь із вивернутою ногою та бабуся. Обидва пересуваються з паличками. У них сумка ліків була. Навіть не кордоні здивувалися, - згадує Валентина.
Жінка не зраджувала своїй наполегливості навіть у такій ситуації і не плазувала перед ворогом. Коли її підвели до автобуса і вона побачила людей із сумками, тут же обурилася:
- А куди їдемо, де мої речі, які під протокол описували? Де мої паспорт і гроші? І після того, як я підняла скандал, мене відвезли додому. Поки я збиралася, дізналася, що в мене кішка померла, сусідка теж одна померла. Люди з під'їзду приносили їжу, допомагали зібратися. Гроші й паспорт повернули. А картки не повернули. Я їх тут відновила, - згадує Валентина.
У Грузії полонених ніхто не чекав і не зустрічав. Вони самостійно добиралися від перевалу до Тбілісі. А вже в Тбілісі їх зустрів мелітополець, який раніше приїхав до Грузії. Він допомагав із посадкою в літак. До Запоріжжя Валентина дісталася за 9 годин.
Жодної компенсації за перебування в полоні жінка не отримала. Ба більше, вона навіть не знала, що їй належать 100 тисяч грн на оздоровлення. Сьогодні Валентина живе в невеличкій кімнаті одного з гуртожитків Запоріжжя, в'яже торбинки та чекає на деокупацію рідного Мелітополя.
- Усі, з ким я спілкуюся, кажуть, що неодмінно повернуться до Мелітополя. Тут усе інакше. Кращого за Мелітополь, міста немає».